Галицький учитель

У жовтні 2014 року минає 10 років від дня смерті Павла Глазового, українського поета-гумориста і сатирика. У 1996 році вийшла у світ його збірка «Веселий світ і Чорна книга». Зміст витягів з його твору «Пекло» можна заперечувати, але, здається, не можна заперечити.

«…Одні перетворювачі життя людського бажали добра ближнім і кликали їх за собою. Інші того ж самого хотіли, але кликали в протилежний бік, на шляхи «єдино правильні», твердим науковим ґрунтом підсипані, найблагороднішими намірами бруковані.

Перші гризлися з другими, другі заїдали перших. Всі говорили й писали про любов до людини, і, заховавшись за ширмами, майстерно розмальованими обіцянками, бенкетувала дикість, лютувала жорстокість, торжествувало шкурництво. Мінялися порядки, режими, рвалися зв'язки між людьми, зав'язувалися й спліталися нові, щоб з часом стати нерозумними й тісними.

Коли створювалися нові лади, старі боги й божки розбивалися, особливі права й пільги скасовувались. Чимало з тих, що раніше борсалися в нужді й злидоті, доривалися до ситих шматків і теплих кутків і, охороняючи власні шкури, неминуче звіріли й ставали ще гіршими за тих, кого недавно знищили й розтоптали, з фатальною безпорадністю перетворювалися на ворогів більшості. І ні в чому не було огиднішого безладдя, ніж у творенні нових ладів. Жоден з новостворюваних режимів не міг бути вигідним для більшості, тому підкопуватися під лади й режими було ділом не вельми складним. Все ледаче, незграбне, безсовісне пнулося в борці за загальне добро, робило професією підкладання вибухівок під пануючих і керуючих. Важко було второпати, де кінчаються чесні наміри й починається спекуляція, де справжнє благородство, а де осоружне шкурництво.

Після грізних соціальних вибухів і переворотів, після яскравих спалахів віри в перемогу добра над злом наставали відливи й ентузіазм згасав на довгий час. Нові покоління з гіркотою переоцінювали діяння предків своїх і знову заходжувалися кувати ключі до щастя. Кували, кували і, як заворожені якоюсь глумливою силою, виковували ще важчі пута й ланцюги.

…Право кожної людини на життя проголошувалося з усіх трибун, проповідувалося з усіх кафедр, забезпечувалося законами й декретами, прославлялося мистецтвом, вважалося найголовнішим принципом суспільного життя. І все ж таки культивувалася неприхована ворожнеча між людьми, нетерпимість до чужих переконань і вірувань, до інших способів існування. Самі того не бажаючи, люди розпалювали ворожнечу, розігрівали її до страхітливих ступенів і в критичні моменти пожирали собі подібних по-хижацькому.

Любов породжує любов, ненависть родить ненависть, злоба – злобу. Але для любові потрібні тепло й світло, а ненависть і злоба множаться з оскаженілою невблаганністю, як і все, що живиться гниттям і розкладом, як і всяка нечисть. Тому погасити ворожнечу не могли ніякі сили добра, ніяка проповідь загальної любові і вселюдського братерства.

Неоднакові уявлення про любов і братерство в неминучих сутичках завершувалися побоїщами, що лишали по собі горе, розруху і чорне безладдя. Боротьба ідей завжди закінчувалась боротьбою пазурів. Народи, що пишались великим минулим, високими культурними й мистецькими здобутками, в часи потрясінь перетворювалися на зграї жорстоких звірів, обертаючи матеріальні здобутки століть на гори сміття й хмари попелу.

Щирі людолюби палко протестували проти воєн, ратували за вічний мир, але над морем ворожнечі й злоби їх голоси завжди залишалися гласом вопіющого в пустині. А офіційна дипломатична, словесна, боротьба за мир неминуче переходила у війни. І знову починала бенкетувати дикість, озброєна найновітнішими досягненнями й здобутками науки. Війни ставали все грандіознішими й кривавішими. Доходило до того, що верховні душогуби після побоїщ скромно мовчали про кількість знищених під їх мудрою орудою. І взагалі жертви дедалі все важче й важче було обчислювати, часто доводилося вдаватися до електронних лічильників. Душі людські грубіли: про тисячі убитих тоді писалося так байдуже, ніби йшлося про розбиті пляшки чи яйця».