Галицький учитель

Пущинська Надія Пилипівна народилася 2 жовтня 1923 року в селі Афанасіївка Снігурівського району Миколаївської області. 34 роки пропрацювала на освітянській ниві в Галицькому районі: спочатку в Галичі, потім у Залукві. 25 серпня 1965 року була призначена директором Бурштинської середньої школи №2, будівництво якої на той час було майже завершене (проводилися опоряджувальні роботи, обладнувалися навчальні приміщення). 21 рік була директором школи, 4 роки – учителем. У 1977 році Пущинській Надії Пилипівні присвоєно почесне звання «Заслужений учитель Української РСР». Нагороджена ювілейною медаллю «За доблесну працю». Ветеран війни та праці.

1 вересня 1965 року, коли вулиці селища розцвіли яскравими букетами осінніх квітів, Надія Пилипівна розпочала свій перший навчальний рік у новозбудованій школі. Багато організаторських зусиль довелося прикласти, щоби до кінця вересня школа була повністю готова до роботи. 30 вересня 1965 року державна комісія підписала акт прийому в експлуатацію школи на 964 учні.

Навчання в школі проводилося російською і українською мовами. Діловодство велося російською мовою. Ці обставини вимагали додаткових знань, умінь. В школі проводилася підготовка учнів з автосправи (в середній трудовій політехнічній школі передбачалось навчання учнів з певних професій).

Серед учнів були росіяни, українці, білоруси. Найважливішим завданням педагогічних працівників було формування учнівського колективу, дотримання учнями єдиного режиму, культури поведінки. Під умілим керівництвом Надії Пилипівни формування колективу розпочали із реалізації в школі єдиної системи категоричних, строго обумовлених вимог. Вони були розроблені на виробничій нараді і являли собою перелік пунктів, як повинен поводитись кожний учень в класі, коридорі, вестибюлі, їдальні, на вулиці, у громадських місцях. Поведінка учнів обговорювалась на шкільних лінійках.

Точніше і свідоміше стали виконуватися ці вимоги, коли самих учнів залучили до контролю за їх виконанням. Цьому сприяла чітка система чергування учнів по школі і в класі, змагання між учнями та учнівськими колективами і організаціями, вечори, ранки, туристично-краєзнавча робота, робота слідопитів, суспільно корисна праця, тобто всі види діяльності, у якій найефективніше проявляються самостійність та ініціатива учнів.

Протягом 1966-1970 років педагогічний колектив посилено працював над створенням і зміцненням матеріальної бази навчальних кабінетів. З метою вивчення і запозичення досвіду роботи за кабінетною системою інших шкіл, обладнання кабінетів вчителі виїжджали в різні райони області, міста України.

До 1970 року педагогічний колектив школи домігся помітних результатів у навчально-виховній роботі, оформленні навчальних кабінетів. Навчальні кабінети були оснащені найновішим на той час обладнанням. У всіх початкових класах були встановлені зручні парти, в яких можна було змінювати кут нахилу і висоту підйому робочої поверхні.

У 70-их роках школа стала провідною в районі за якістю і результативністю навчально-виховного процесу. Директор школи Пущинська Надія Пилипівна, заступники директора з навчально-виховної роботи Колотилова Надія Іванівна, Костецька Марія Степанівна, будучи людьми з рідкісним почуттям обов'язку, закоханими у педагогічну працю, ініціативними, творчими особистостями, організували чітку, творчу роботу шкільного колективу.

За досягнуті високі результати у навчально-виховній роботі директору школи Пущинській Надії Пилипівні було присвоєно почесне звання «Заслужений учитель Української РСР» (1977).

У 70-их роках в школу кожного року часто приїжджали директори шкіл, методисти, слухачі курсів підвищення кваліфікації, делегації з багатьох шкіл області і навіть з Росії для вивчення і запозичення досвіду роботи педагогічного колективу, ефективна робота якого, глибокі знання учнів школи були відзначені на колегії Міністерства освіти у 1978 році. Дбаючи про дозвілля вчителів, дирекція і профспілковий комітет школи часто організовували екскурсійні поїздки в різні історичні місця, культурні центри, на природу. Допомогу у вирішенні транспортних проблем надавали Бурштинська ДРЕС, місцеві колгоспи.

В деякій мірі допомагають розширити уявлення про особистість Надії Пилипівни та її роботу статті у періодичній пресі, які ніби відображають погляди на неї з різних сторін.

ПЕДАГОГИ ПІДВИЩУЮТЬ ЗНАННЯ

«Наукова організація праці в умовах кабінетної системи роботи школи». Така тема чергового заняття постійно діючого районного семінару директорів шкіл, яке відбулося на базі Бурштинської середньої школи № 2. Педагоги цієї школи протягом ряду років сміливо впроваджують у педагогічну практику елементи наукової організації праці, прививають ці навики своїм вихованцям. У школі успішно працюють предметні кабінети, обладнані за найновішими зразками. Метою семінару було ознайомити директорів восьмирічних і середніх шкіл з постановкою кабінетної системи навчання, застосуванням у ній наукових елементів праці. На початку семінару завідуючий методкабінетом райвно Р.П. Пащин розповів про значення НОП в організації шкільного виховання, проаналізував постановку цього питання в районі. Учасники семінару відвідали уроки, заняття географічного гуртка, побували на позакласних заходах, зокрема, на конкурсі на краще виконання патріотичної пісні.

Директор школи Н.П. Пущинська виступила з цікавою, насиченою яскравими доказовими фактами доповіддю, у якій чітко окреслила систему наукової організації праці, яка склалася у школі, розповіла про метод роботи окремих педагогів.

Цікавим було для директорів знайомство з творчою групою вчителів школи, яка активно впроваджує у навчальний процес найновіші здобутки педагогіки, елементи наукового пізнання особи.

З великим задоволенням і користю для себе оглянули учасники семінару шкільні кабінети, особливо сподобалося їм і обладнання, і зміст роботи методичного кабінету.

Газета «Прикарпатська правда»
3 жовтня 1971 року

ВИСОКА НАПРУГА СЕРЦЯ

Усе починалося з дорожньої розмови. Давня моя знайома, директор Бурштинської школи № 2 Надія Пилипівна Пущинська, випадково зустрівшись зі мною в автобусі, всю дорогу розповідала про двох своїх учителів — завуча молодших класів Марію Степанівну Костецьку, за її словами, людину з рідкісним почуттям обов'язку, і Надію Іванівну Колотилову, — завуча старших класів, фанатично закохану в свою роботу, колоритну натуру, ініціатора багатьох починань, ворога будь-якого застою.

Я знайома з роботою завуча, яку часто називають невдячною, бо немає їй ні краю, ні кінця, а результати не завжди вдається відчути. Завучів часто сварять і мало хвалять, і така захопленість Надії Пилипівни своїми завучами здивувала і щиро порадувала.

І ось ідуть вони зеленою бурштинською вулицею лікоть в лікоть: дві жінки, на яких, за словами директора, тримається школа. Я б додала до слова «жінки» ще й традиційний епітет «непомітні», якби навіть зовнішні ознаки – не тільки внутрішній зміст — не були з ним у критичному протиріччі. Кожна з них по-своєму помітна. І чорноока, тендітна, як дівчинка, Марія Степанівна, і світловолоса круглолиця Надія Іванівна, що приїхала сюди з Казахстану. Ось і широчезне подвір'я школи – не другого, а першого їхнього дому, бо саме в цьому світлому приміщенні народжується і здійснюється стільки натхненних задумів щорічно, що іншому, спокійному, може б, і на все життя вистачило.

Розкронились яблуні, ровесниці школи; цього року з них зберуть перший урожай...
Подругам легко знайти спільну мову: адже стільки попоїздили разом по школах України! Були у Львові, Києві, Бориславі, Коломиї, Калуші, по зернині збираючи досвід, щоб потім проріс він на родючій бурштинській землі. А хіба мало приводів для розмов дають діти, яких в учительському світі прозвали важковиховуваними?

Не від добра втікає з дому першокласник X. А як допомогти дитині, змити з душі гіркоту, озлобленість, почуття неприязні до дорослих, що його скривдили?

А тут нова прикрість: якісь парубійки, заливаючи власні баньки оковитою, запросили до своєї компанії і їхнього семикласника. А той, звичайно, тішиться такою ознакою власної дорослості...

Так, не мало щоденних радощів і прикрощів у завучів школи, де один тільки педколектив налічує 62 чоловіка, а їхніх підопічних близько 1200. Легко вимовити цифри, а за ними – живі душі, і то не стандартні, а кожна по-своєму складна, цікава і неспокійна. До того ж діти тут – переважно це юні нащадки будівників Бурштинської ДРЕС, що разом зі своїми непосидющими батьками не раз міняли місце проживання і школи, часом і на шкоду знанням і дисципліні.

Згуртувати цю різношерсту «публіку», зробити з неї дружний колектив, один із кращих дитячих колективів району, - то добрячий кусок роботи.

Газета «Прикарпатська правда»
1975 року

СПІЛЬНИМИ ЗУСИЛЛЯМИ

В системі народної освіти оправдали себе групи продовженого дня, як одна з форм суспільного виховання і навчання. Це і можливість допомогти дітям краще вчитися, можливість розвитку здібностей і інтересів, це і допомога сім'ї. Справа корисна і потрібна, заслуговує на увагу і підтримку. Але, на мою думку, вимагає деякого удосконалення: по-перше, проблема кадрів вихователів груп продовженого дня. Як правило, там працюють вчителі молодших класів або спеціалісти якогось предмету. А тому і організувати виховну роботу з дітьми в світлі вимог сьогоднішнього дня в частині розвитку різнобічних інтересів дитини не кожному вихователю під силу, по-друге, в школах, де є велика кількість груп, немає відповідної матеріальної бази, щоб забезпечити повноцінне виховання і навчання. Як правило, умови перебування дітей в групах продовженого дня далекі від домашнього затишку. Відсутні кімнати відпочинку для дітей першого, другого року перебування в школі і т.д.

В Бурштинській середній школі № 2 групами продовженого дня охоплено 350 учнів. Це біля 70 учнів першого класу, які не можуть ще зразу переключитись на те, щоб не відпочивати вдень. Кімнат для сну немає. Немає умов, щоб учні працювали в гуртках за інтересами, щоб можна було проводити урочисті заходи. Ось тому і необхідно, щоб в школах з великою кількістю груп були окремі приміщення з кімнатами відпочинку, ігровими, залами для урочистих зборів, спортивний зал.

Не менш гостро стоїть питання про відповідальність школи, батьків про здобуття учнями середньої освіти по закінченню 8-го класу. Як правило, основна маса батьків правильно розуміє, що держава дає можливість кожній дитині здобути середню освіту в різних типах учбових закладів безкоштовно. Але нерідко бувають випадки, коли батьки, направивши свою дитину на навчання в 9-й клас, не дають можливості закінчити їй 10-й, а переводять на навчання в ПТУ чи середні спеціальні заклади, тим самим продовжуючи на один рік час на здобуття середньої освіти, а значить і пізніше включення молодої людини в трудову діяльність.

Узгодженість зусиль і єдності вимог до учнів з боку сім'ї, школи, громадськості і трудових колективів дає певні позитивні результати. Але, на жаль, є і така категорія батьків, на яких важко впливати всіма засобами, що є в арсеналі школи.

Н. ПУЩИНСЬКА,
директор Бурштинської середньої школи № 2.
Газета «Прапор перемоги»
24 січня 1984 року

У своєму житті Надія Пилипівна провела більше двох сотень засідань педагогічних рад, але, очевидно, найважливішим і найвідповідальнішим було символічне ювілейне засідання педагогічної ради, присвячене 30-річчю школи, яке вона провела, вже 9 років не будучи директором школи. Це швидше була дружня розмова-спогади з кожним, з ким довелося працювати від перших днів роботи школи. Тези виступу відновлені на основі записів Надії Пилипівни.

«Щире вітання всім, хто прийшов святкувати шкільний ювілей. Прийшов він до нас швидко, ніби підкрався непомітно, і ось нам уже 30.

І час обрав славний, бо 1995 рік – це 50-річчя Великої перемоги у Вітчизняній війні, це 1100-річчя нашого славного древнього Галича. Так і прислухаєшся, коли на всю країну чути про святкування історичного міста Галича, а мені хочеться крикнути: «Я там була. Я знаю це місто. Там живуть прекрасні люди». І на цій землі впевнено крокувала до свого маленького ювілею Бурштинська середня школа № 2.

Хоч не всі дійшли до цього дня, та пам'ять про них ми шануємо: Іванків Ольга Михайлівна, Кобель Ганна Марківна, Коцюлим Володимир Іванович, Мороз Марія Михайлівна, Пущинський Володар Петрович, Штогрина Марина Антонівна.
То ж вшануємо їх пам'ять хвилиною мовчання.

А ще і для наших багатьох вчителів цей 1995 рік ювілейний, бо досягли деякі, а дехто іде до свого полудневого віку 50-річчя. Хто придумав, що це вже невесела дата? Зовсім ні. Зустріла одну з ювілярок, чарівну, милу і зовсім не подібну на 50-річну, яка з сумом сказала: «Уже минуло 50». А я так би сказала: «Тобі тільки 50, це чудово, попереду ще багато цікавого, важливого для зрілої людини».

То ж щиро вітаю наших ювілярок 1995 року: Сиротюк Олександру Михайлівну, Атаманчук Олександру Антонівну, Кащишин Марію Василівну, Карвацьку Марію Олексіївну, Кропельницьку Анастасію Дмитрівну, Іваськевич Катерину Ільківну, Цюлюпу Богдану Петрівну, Наритник Тетяну Миколаївну, Мельничук Світлану Миколаївну.

Не з ювілеєм, а може когось і з цим, теплим словом згадаймо вчителів-чоловіків, бо вони – наша опора, наша надія. Все краще, що є в житті, пов’язано з ними, а в школі особливо: Варунок С.В., Жовтяк С.В., Муховський В.М., Домарецький М.С., Пущинський В.П., Козак О.І., Коваль Я.М., Гайда М.П., Дудишин В.С., Калин В.Є., Коцюлим В.І., Ліуш Б.П., Лазоренко О.В., Николайко В.М., Турчин М.А., Дудишин Ю.С..

Як і кожне свято, ювілей, безумовно, має свою історію, є вона і в нашій школі. Почали працювати 1 вересня 1965 року, а школа ще добудовувалась, разом з учнями і вчителями ще майже всю першу чверть йшла зварка, шліфовка, дерев’яні роботи. А було у нас в цей день 18 класів, 4 групи продовженого дня, 463 учні та 31 вчитель разом з вихователями групи продовженого дня. З них 16 з вищою освітою і 15 з незакінченою вищою і середньою.

Кількість учнів зростала швидко, збільшувалась і кількість вчителів і на кінець 1970 року вчителів було уже 55, а учнів 1200, класів – 32. Прийшов час ділитися і частина вчителів і учнів пішли в СШ №3 і сьогодні вже святкують 25-річний ювілей. Залишилось тоді 40 вчителів у СШ №2, а 15 пішли в СШ №3, і пішли прекрасні вчителі Варунок С.В., Варунок Н.І., Рибій Ю.П., Гаврилюк О.М., Готра Г.С., Бачинська І.П., Капуста Г.І., Казимирчук Ю.М., Білик Г.М., Мельник К.В., Павлів М.Г.. А ось ці, що залишилися в СШ №2 і працюють до цього часу, або вийшли на пенсію чи переїхали на нове місце проживання. Це ті вчителі, які заслуговують гордого і шанованого звання – ветеран: Самчук Р.М., Николайко В.М., Шепетюк Л.В., Мольдерф О.С., Анур’єва В.О., Штогрина М.А., Кропельницька А.Д., Микитюк Л.О., Шуль О.М., Тисовська В.А., Федорців М.М., Мельничук С.М., Наритник Т.М., Клокова Г.К., Щуплецова Н.Д., Пархуць Г.Д., Лісовська С.П., Костецька М.С., Колотилова Н.І., Пущинський В.П., Саєнко Г.У., Горлата М.Я., Домарецький М.С., Купіна М.І., Видай С.Г., Смирнова З.М..

І разом з нами працював, спрямовував роботу школи наш незмінний завідуючий, людина високої культури, добрий, розсудливий, лагідний П.Й. Соколовський. Він прийняв цю естафету від першого зава освіти Бібіка М.Л..

Після 1970 року школа поповнилася прекрасними вчителями, що залишили добру згадку про свою працю: Дудишин В.С., Дудишин О.Я., Дудишин Ю.С., Дудишин М.І., Іваськевич К.І., Цюлюпа Б.П., Кащишин М.В., Голембійовська Е.А., Дубрівна Л.Г., Коваль Я.М., Коцюлим В.І., Гайда М.П., Гайда С.М., Калин В.Є., Федорченко Н.С., Сарапіонова Л.М., Басараб Б.М., Бардашевська М.П., Важна Г.В., Курляк О.П., Ліуш Б.П., Лазоренко О.В., Мадій М.М., Товста Г.О., Павлусенко А.Д., Баран Л.О., Стельмащук М.П., Марцінковська К.І., Малиновська Л.М..

Ріс, мужнів колектив. Велике бажання більше знати, підвищувати свій науковий рівень, бажання працювати творчо було головною лінією в діяльності учительського колективу. Взяти хоч би такий приклад: починали роботу в школі 50% учителів, що не мали вищої освіти. І не дивлячись на вік, домашні умови, стан здоров’я, закінчили вищі навчальні заклади, працюючи в школі: Тисовська В.А., Стельмащук М.П., Горлата М.Я., Лісовська С.П., Басараб Б.М., Самчук Р.М., Гайда М.П., Шуль О.М.. А Сарапіонова Л.М. двічі закінчувала вуз, маючи дві спеціальності, які здобувала кожну окремо.

Пік розквіту школи прийшовся саме на 70-ті роки. Це могло скласти окрему велику розповідь, я частково її торкнусь, коли буду розповідати про діяльність окремих вчителів. Про тих, з ким довелось працювати довгі роки, моя коротка розповідь, щира розмова про них.

Моє найглибше шанування до старійшини нашої школи Саєнко Ганни Улянівни. Хоч вона й була з середньою педагогічною освітою, але життєвий досвід, практика вчительської роботи заслуговує на найвищу оцінку. Я підкреслюю, не просто вищу, а найвищу. Це людина глибоких переконань, людина з великої букви у всьому: у відношенні до роботи, у спілкуванні з людьми і особливо з маленькими дітьми. Тут вона неперевершений майстер, у якого є чому вчитись і надовго. На все вона має свою точку зору і вміє її обґрунтовувати, переконати, довести правоту або погодитися. Довго не забуває добро, але і незаслужену образу довго носить у своєму серці. Здоров’я Вам, шановна Ганна Улянівна, щасливого відпочинку після великих трудових буднів.

Костецька Марія Степанівна закінчила Львівський педагогічний інститут. Повна протилежність характеру Надії Іванівни. Наскільки бурхлива, експансивна, гаряча в дискусіях Надія Іванівна, настільки спокійна, урівноважена, розсудлива Марія Степанівна. Я подумки називала її чарівною гуцулочкою, вона ніколи не скаже, не подумавши, а завжди вміє вислухати, переконати без грубощів тих, хто і заслуговував би від неї на різке слово. Це людина глибокого розуму, що вміє втілювати свій задум поступово, ненав’язливо, так, ніби це роблять самі вчителі початкових класів, а вона собі десь збоку, ніби сторонній спостерігач, а насправді це той мотор, що розкручував всю діяльність вчителів початкових класів. Як сама обов’язкова у виконанні доручень, цього вчила і «своїх учителів». Ніхто не дозволяв собі не виконувати її вказівок, хоч вона ніколи не була настирною. Вона вірила людям і відповідно вони її шанували. Після дзвінка вчителі швиденько прямували на свої робочі місця. А коли хтось затримався, то інший нагадував: «А он там іде Марія Степанівна з другого поверху». Цього було досить, щоб всі двері класних кімнат першого поверху миттєво закривались і наступала тиша і спокій. Не можу перелічити все те, що робилося під її керівництвом, але це людина високої культури, чесна, обов’язкова у виконанні доручень. Вона заслуговує, з моєї точки зору, звання народної вчительки. Це не тільки чудовий організатор, що володіє найвищим даром спілкування з людьми, а й сама прекрасний вчитель, що глибоко володіє своїм предметом, любить його і вміє навчити учнів. Вчителька української мови і літератури, вона залишила невичерпне багатство створеної нею спадщини про свій предмет. Кабінет І.Я.Франка – це святиня школи, естетично оформлений, багатий на фактичний матеріал, він був місцем, де милувалися всі, хто відвідував його. Які чудові виставки українського мистецтва влаштовувала вона, збираючи по краплині невичерпне багатство, створене народом!

Коцюлим Володимир Іванович. В цьому році йому виповнилось би 40. Тільки 40. Це ще і не вік зрілості, але для нього, найгеніальнішого, найдобрішого, це були роки великого злету. Не можу спокійно писати про нього. По-перше, чи спостерігали ви, як до нього тулились діти, хоч трішечки, хоч рукою доторкнутися до нього, поруч пройти – найзаповітніша мрія кожного хлопчика. А він, красивий, розумний, велетенського зросту, непомітно всміхаючись про себе, був задоволений, бо безмежно любив дітей, був з ними чесним, вимогливим, правдивим, а тому і конфліктів практично ніколи у нього не виникало з учнями. Він був людиною з великою ерудицією, глибокими знаннями. А головне, він ніколи цим не гордився, а думав, що він такий, як всі. Ні, не такий, а особливий, чудовий, святий. Я, мабуть, не знайду слів, щоб висловити своє захоплення цією людиною.

Николайко Василь Михайлович. Це один із тих людей, що не знає собі ціни. На перший погляд, не дуже говіркий, не любить себе виставляти наперед інших, але думку свою він постійно і наполегливо втілює в свої діяння. Спостерігати за його роботою було одне задоволення. Не поспішаючи, ніби не дуже і спостерігаючи за учнями, він умів бачити все, дати оцінку баченому і обов’язково знайти час для спілкування з дітьми і висловити їм чи своє задоволення, чи незадоволення. Ніколи не було такого випадку, щоб учень не послухав його, доброго наставника, вмілого вихователя дітей. Можна було не сумніватися, якщо доручив щось до виконання, то воно буде обов’язково виконано. А як цікаво було дивитися, коли він по-справжньому сердився, або з кимось не погоджувався. Ця людина глибокого розуму і справжньої порядності.

Калин Василь Євгенійович, вчитель фізики вищого класу. Подивившись на його обличчя, зразу скажеш, що це людина лагідної вдачі, безкорисливої доброти та невичерпного багатства людської душі – гумору. Неспішний, тактовний, він ніколи не поспішає з висновками, а обдумує ретельно кожне своє слово. Учнів, очевидно, притягувала до нього його неперевершена посмішка, якою він висловлював різні варіанти свого ставлення: то задоволення, то насмішка, а навіть і злість. Але ніколи у спілкуванні з дітьми він не підвищував голос. Завжди спокійний, урівноважений, добрий. Коли щось не розумів у поведінці дітей, то промовляв фразу: «А біда його знає, чого воно так». Це одна фраза, яка запам’яталася мені. До учнів завжди вимогливий, але часто поступливий, бо вміє бачити в поведінці дітей різні нюанси, що викликають ту чи іншу реакцію. Люблять його діти за щирість, безкорисливість, хоч добре знають, що він не все прощає.

Самчук Раїса Михайлівна. Вчителька математики. Дитя війни. Народилася в буремні роки Великої Вітчизняної війни, а звідси все і зрозуміло, що нелегко було батькам з малим дитям. А воно виросло з біди щирим, добрим, безкомпромісним зі своєю совістю. Прийшла до школи у свої неповні 23 роки, та так і залишилася назавжди. Працювала, вчилась і стала неперевершеним майстром своєї справи. Так любити свій предмет, так уміти передати його премудрості дітям уміє Раїса Михайлівна. Зовні різка, іноді галаслива, безкомпромісна, а насправді поступлива, добра, розсудлива. За всяку справу береться щиро, намагається виконати її на найвищому рівні. І це їй вдається, чи готує учнів до контрольної роботи, чи оформляє кабінет, чи дбає, щоб огляд знань був неперевершеним. І все це постійно. Користується великою любов’ю учнів і шануванням батьків.

Лазоренко Олександр Валерійович. Появився в школі несподівано. Молодий, красивий, знаючий, повний сил. Таким він мені запам’ятався. В поводженні з дітьми дуже обережний, але до того ще й уважний. Контактний, обов’язків у виконанні доручень. Завжди готовий до уроків. Активний у позашкільній роботі. Цінує людей праці, помічає добрі риси своїх товаришів, готовий з ними спілкуватися. Але має дуже раниму душу. Пригадалась мені одна розмова з ним, про яку я й досі не забула і не розгадала. Приблизно так він відповів на моє переконання поступити так, як мені здавалося буде краще: «Я вас послухаю і зроблю так, як ви кажете, але другий раз на цю саму тему розмови не буде і я поступлю так, як захочу». І так мені здалося, що настрій у нього був неважний, і серце нагадувало натягнуту струну, до якої ледь торкнутися і вона заграє. Удачі вам, спокою, творчої наснаги, Олександр Валерійович!

Товста Ганна Олексіївна, вчителька математики. Багато років працює в школі. Неперевершений майстер своєї справи. По натурі імпульсивна, емоційна, гаряча в суперечках, але не по дрібницях, а в серйозних питаннях. Там, де вона відчуває свою правоту, переконати її неможливо. В інших ситуаціях поступлива, лагідна. Уроки математики настільки завжди продумані, глибокі, цікаві, що дуже часто одержували оцінку 5+. Її дуже тяжко побачити спокійною, задоволеною. Вона весь час в пошуках, в русі. Створила чудовий математичний кабінет, бо зуміла приєднати до цієї справи своїх шефів, батьків. Це людина діла, творець. Добре вміє організувати учнівський колектив на добрі справи. Велику роботу провела по увіковіченню пам’яті випускника нашої школи Саші Фуксмана, що загинув в Афганістані. Це молода вчителька, але вже досвідчена, творча, вона ще багато зробить добра для дітей.

Мадій Марія Михайлівна, вчителька математики. Оце така Марія Михайлівна, що нагадує мені дитя, яке виросло на лоні природи, а його привезли на нове місце проживання. Переді мною полохлива, самобутня, трохи розгублена молода жінка. Ще не все їй вдавалось, але вона цього і не приховувала, а все спостерігала, поглинала, дивлячись, як роблять досвідчені вчителі. Не зразу вгамовувалась після невдач, роздумувала, в чому річ. Це глибоко порядна людина, хоч на перший погляд щебетлива, привітна, щира, а до праці в неї відношення особливо поважне, відповідальне. Якось швидко влилась в колектив і всім сподобалась. А коли перебувала в лікарні м. Івано-Франківська, то до неї охоче поїхали десятки її друзів, колег. Як раділа вона! Все це і допомагало їй в нелегкій праці з учнями, бо учні були такими, що вимагали витримки, часу, терпіння. А тепер, мабуть, прийшов час розповісти про подружжя вчителів, що працювали в школі.

Гайда Софія Михайлівна, вчителька української мови та літератури. Багата і невичерпна наша мова, великий запас слів, а я не можу знайти слів, щоб розповісти про цю чудову людину, мудру, щиру, відверту, якою вона є, і неперевершеного майстра-педагога. За нею слід уроків, що нагадували чудові казки, а вона неспішно, тихо веде розповідь про потаємне, пам’ятаючи, що перед нею сидять допитливі, розумні діти. Один з кращих кабінетів української мови в школі став світлицею нашого безсмертного кобзаря Т.Г.Шевченка. Все, про що я згадую, не підлягає відтворенню. Це треба бачити: любовно прибраний портрет генія українським вишиваним рушником, виставки творів поета, учнівські роботи – ось далеко неповний перелік, що можна бачити в цьому міні-храмі про святе і безсмертне. Скрізь вона, наша шанована Софія Михайлівна, активна, до всіх справ причетна: фестивалі, тижні наук, зустрічі з письменниками, громадські огляди знань, тижні театру. Разом з іншими вчителями української мови вона організовувала зустрічі з письменниками Прикарпаття. В нашій школі почесними гостями були такі письменники і поети: Ольга Стрілець, Галина Турелик, Богдан Бойко, Степан Пушик, Микола Карпенко, Павло Добрянський. Незабутнє враження залишає постановка шкільного театру уривка з твору класика української літератури О.Гончара «Прапороносці». Я ще раз повторю, що все це треба бачити, розповідати про це непросто. Творча наснага ніколи не покидає її, вона завжди в пошуку, в дії.

Гайда Михайло Павлович, вчитель трудового навчання. Працює в школі з часу роботи по оформленню навчальних кабінетів. Він прийшов на зміну неперевершеному майстру, що починав оформляти школу з 1965 року – Варунку Степану Васильовичу. Просто школі пощастило, що ці два майстри працювали і творчо доповнювали один другого. Михайло Павлович заслуговує на велику пошану працею в школі майже чверть століття. Він вміє тримати інструмент в руках і не так просто, а щоб ним створювати те, що потрібно для школи. Він відчував, що йому треба удосконалювати свої знання, бо практично він умів робити все. Ідеї подавав йому колега по праці Пущинський Володар Петрович. Чи не його вплив був, бо Михайло Павлович пішов вчитися в Дрогобицький державний педагогічний інститут і успішно його закінчив. Це стало стимулом подальшого удосконалення своєї професії. Людина працьовита, відповідальна і добра.

Ще одне подружжя, що працює в школі майже чверть століття.
Дудишин Володимир Семенович, вчитель фізики і астрономії. Приїхав у школу №2 за досвідом з міста Болехова, та так і залишився в ній зі своєю дружиною Ольгою Яківною назавжди. Знаючий, добрий, щирий у спілкуванні з учнями. До роботи завзятий. Він перший не тільки в районі, але і в області взявся за створення кабінету програмованого навчання. Як на сьогодні, можливо, цей кабінет здається дещо примітивним, але тоді, 25 років тому, для школи це було вищим творінням науково-технічного процесу. Учням було цікаво працювати в кабінеті, бачити свою оцінку за відповідь. Порушувати дисципліну було ніколи. Велика його роль у формуванні учительського колективу, бо він був протягом багатьох років беззмінним головою місцевого комітету профспілки. Ця ділянка роботи теж забирала багато часу, зусиль і нервів. Але він завжди шукав вихід з різних ситуацій і вмів їх розв’язувати.

Ольга Яківна Дудишин, вчителька математики. Поряд зі своїм чоловіком зростала як вчитель і Ольга Яківна. На перших порах своєї праці вона була дещо невпевнена, іноді розгублювалася перед труднощами. Але все це пройшло з роками і тепер перед нами досвідчений вчитель, упевнений у своєму умінні. За характером дещо протилежна своєму чоловікові, але вони чудово доповнюють один одного. Дружня в колективі, добра по натурі, вона швидко адаптувалася в колективі і не відставала від інших участю в усіх діяннях школи. Любить дітей, контактна з ними, а це головне в праці вчителя.

А ще в школі працювало подружжя: Николайко Василь Михайлович, вчитель фізичного виховання, і його чарівна дружина Голембійовська Ема Альфредівна, вчителька російської мови та літератури. Порівняно зі своїм чоловіком, вона працювала менше в нашій школі, але не дивлячись на це, вона залишила після себе свій творчий почерк. Це особлива людина, можливо, навіть не до кінця пізнана мною. Прийшла з іншої школи Бурштина і, очевидно, не могла зразу зрозуміти атмосфери доброти, творчого пошуку серед нового для неї педагогічного колективу. Це був своєрідний бар’єр, який вона успішно переборола, бо це людина високого інтелекту, інтелігентності і доброти. Глибоко знає свій предмет, глибоко закохана в нього. З учнями повне взаєморозуміння і повна взаємоповага. На це не потрібно було адаптування. Зайшла в клас вперше і ніби тут була весь час, все природно, просто, без будь-яких непорозумінь. Болісно реагує на невдачі, навіть на дуже незначні. Активна в організації позакласної роботи, творчих вечорів, літературних диспутів.

 Дудишин Марія Іванівна і Дудишин Юрій Семенович – це ще одне подружжя вчителів. Марія Іванівна продовжує працювати, викладаючи математику, а Юрій Семенович обрав собі інший шлях – став інженером Бурштинської ТЕС. Якось дуже схвалюєш життєвий шлях людей, які всупереч своїм труднощам ідуть світлою дорогою буття, домагаючись успіхів. Така красива зовні Марія Іванівна така ж скромна, добра, розважлива в житті і спілкуванні з дітьми. Я запримітила одну рису її вдачі: якщо вона з чимось не погоджувалася, то в неї починали червоніти щоки, а погляд ставав таким гострим, що передати це неможливо. Тоді вона мені нагадувала особливу красу якихось літературних героїнь. А в цей час вона доводила теорему, розв’язувала приклади або уважно слухала відповіді учнів. За це учні і поважають її. Є ще одна риса її вдачі – не відставати від інших, а навіть зробити ще краще.

Вагомий внесок в справу розвитку школи, її оформлення відіграло подружжя Варунка Степана Васильовича, вчителя трудового навчання та Варунок Надії Іванівни, вчительки математики. Це той самий випадок, коли в школу зайшли двоє цікавих і дуже працелюбних людей. Більша частина роботи з первинного оформлення школи випала на долю Степана Васильовича. Перший варіант – це плита ДСП в сполученні зі склом. Скільки вирізав скла, попиляв плит, то він, очевидно, і сам уже сьогодні не пам’ятає. Дня завжди не вистачало, а тому працювали і ночами. Майстерня школи була бойовим штабом, куди стікалися нові думки, ідеї, задуми, а далі йшло їх практичне здійснення. Степан Васильович не був багатослівним, але що треба було робити, то довго обдумував, приміряв, розмірковував. А як радів, коли виходило красиво, або швидше зробилося, ніж думалося. Тільки теплі слова приходять на думку, коли згадуєш цю прекрасну людину. А вже дружина його, навпаки, говірка, весела, поважна, була прекрасним доповненням до нього. Якось вміли вони обоє бути самі собою і завжди викликали повагу оточуючих.

Загальновизнана і методистами району, області, педагогічного інституту значимість початкової підготовки учнів. Цю роботу очолювала Костецька Марія Степанівна. Про її працю можна написати якщо не книжку, то змістовний нарис. І я признаюсь, що не вивідала в неї всіх секретів її діяльності. Це могли зробити люди, які безпосередньо з нею спілкувалися: Саєнко Ганна Улянівна, Тисовська Віра Андріївна, Федорців Марія Миколаївна, Шуль Ольга Михайлівна, Мольдерф Олександра Самсонівна, Горлата Марія Ярославівна, Лісовська Софія Петрівна, Стельмащук Марія Петрівна, Малиновська Леся Миколаївна, Деркач Лідія Петрівна, Чаграк Галина Мирославівна.

Марія Миколаївна Федорців. Розповідати про цю вчительку легко, бо вона вся на виду: красива, щира, добра, розумна, працьовита. В ній все. Природа щедро обдарувала її всіма прекрасними людськими якостями, які вона щедро дарувала своїм дітям. В спілкуванні з ними вона щира, справедлива, а тому і працювати їй було дуже легко. Вона любила свою нелегку працю, бо любила дітей. Професію вчителя обрала, очевидно, тому, що десь у мальовничому селі, серед добрих людей зростала вона і тому вищого зразка людей як учитель вона не бачила. А могла б бути великою людиною, бо її природні здібності вона не використовувала, так малесенька частинка і залишилася, які вона подарувала своїм донечкам та дітям, яким пощастило бути з нею. Я ніколи не бачила її роздратованою, злою, вередливою, але бачила її ображену, сумну, бо горя в її житті було немало. Хочеться сказати їй: «Співай, Марійко, звеселяй душу людей своїм співом. Вони завжди вдячні тобі».

Горлата Марія Ярославівна, вчителька початкових класів. Це з когорти вчителів, що пройшли нелегке життя, але не зламались, а головне, стали майстрами своєї справи. Маленька зростом, але велика в своїх ділах, відношенні до дорученої справи. Ось тут уже не скажеш, що Марія Ярославівна всім і все прощає. Ні, все пам’ятає, розуміє і вміє робити висновки. Бездоганно володіє методикою навчання, уміє оцінити критичну обстановку, миттєво прийняти рішення і тут же реалізувати його. Доводилося їй працювати з так званими дітьми, які нікому не були потрібні, а вона возилася з ними, ходила вслід, дбала, щоб хоч неголодні були. Це було дуже тяжко, і вона справлялася з ними. Вимоглива до себе, самокритична, уміє визнавати свої помилки. Ніколи даремно часу не марнує, все встигає, багато вміє зробити. Буває емоційно збудженою, але вміє пригасити свої емоції і спокійно завершити будь-яке непорозуміння.

Лісовська Софія Петрівна, вчителька початкових класів. Встигла народитися до початку страшної війни. А дитинство пройшло в страшні роки та не зламало її, бо народилася розумною, талановитою, і все минуле залишилося десь далеко, хоч, думається, і ятрило душу. Це вчитель від Бога. Їй притаманна тяга до знань, уміння їх використовувати. Як щиро вона ділилася зі мною, що нелегко вчитися заочно, здобувати вищу освіту, але вчилася, збагачуючи свій розум. А все дуже пригодилося їй, коли стала працювати з учнями. Щось подібне, як і з Мариною Антонівною: не можна розгадати, як вона підходить до учнів, як заставляє їх думати, міркувати. Як світяться очі дітей, коли вона, маленька Софія Петрівна, буквально приголомшує їх чимось новим, неперевершеним, і тягнуться рученята, і нестримно вигукують зрозумілу відповідь. Поважна і поважана, спокійна і урівноважена, такою вона мені запам’яталася в роки спілкування з нею.

Тисовська Віра Андріївна, вчитель початкових класів. Найвищої похвали заслуговує діяльність цієї вчительки. Це загальновизнана її діяльність в класі, в селищі, з батьками. Багато часу тратить на підготовку до кожного уроку, продумуючи кожну частину його. Особливо здійснювала індивідуальний підхід, бо в класах, де вона працювала, завжди було багато дітей, обділених материнською ласкою чи батьківською увагою. То для багатьох з них вона була і матір’ю, і батьком. Завжди відверта, доброзичлива, такою вона запам’яталася мені і її колегам. Неспокійної вдачі людина, в хорошому розумінні цього слова. Не ображати хочу, але в такому віці, як вона була, піти на навчання не всі зважувалися. Щире побажання творчої наснаги, здоров’я, яке, на жаль, дуже похитнулося. Хороший співрозмовник, добра людина, що вміє розуміти і біль, і біду інших людей.

Шуль Ольга Михайлівна, вчителька початкових класів. Весела, лагідна, емоційна, доброї вдачі людина. Вміє красиво і змістовно працювати, дуже цінує добре відношення до себе. Якщо вона відчує тепло і ласку відносно себе, то віддячить сторицею. І ніколи вона не забуває добра. Це творча людина. Скільки думок виникає в неї, як іноді мучиться, щоб виконати задумане! Діти дуже люблять її. Її слово не повторюється двічі, якщо вона його сказала своїм учням. Так і до неї не потрібно було звертатися двічі з будь-якого питання. Все схоплює миттєво, бо здібна, працелюбна. І немало тяжких випробувань випало на її життєву долю. Все переборола, справилася: і чоловікові стала вірною дружиною, і діток і внуків довела до ладу. Все уміє, все стерпить, на все її сил вистачить. Я завжди думала, що вона стожильна.

Вчителі української мови і літератури – справжні майстри педагогічної науки. Це різнобічно освічені, знаючі свій предмет люди. Кожна з них заслуговує якщо не на книгу, то на поему обов’язково. Про них є що сказати. Одне прізвище вам скаже дуже багато. Небагатослівна, завжди зосереджена Любов Онуфріївна Микитюк. Ні, вона не скаже лихого слова, не буде шукати винного, а сама осмислює, що робити, як поступити. Уроки завжди змістовні, глибоко продумані. Вона не працює напоказ, а все вміє зробити.

А яких слів заслуговує Тетяна Миколаївна Наритник! Вона різна: то весела, жартівлива, красива як літо, то глибоко зосереджена і теж красива, як осінь часу розквіту, то вільна, мрійлива, діяльна, як весна, що пробуджується після зимової сплячки. З нею можна говорити про все і завжди цікаво. Уроки її нагадують зачаровану казку, яку слухав би без кінця. Ця людина безмежно закохана в свій предмет, вміє і любить працювати. Добра в спілкуванні з людьми, не терпить фальші і неправди. Сама за характером справедлива і того вимагає від інших. Побільше б таких людей і таких вчителів. Цей рік для неї теж ювілейний.

Іваськевич Катерина Ільківна, вчителька української мови та літератури. На обличчі цієї жінки ясно виражена доброта. Ця доброта у всьому: у красивому обличчі, лагідній посмішці, в ясно вираженому бажанні допомогти людям. Вона відкрита всьому і доброму, і злому. Просто неможливо скривдити цю людину, бо вона вся ніжність, краса, спокій. Всі ці риси свого характеру вона щиро дарує своїм дітям, учням. Від неї ніколи не почуєш негативної оцінки будь-кого, хоч вона добре вміє розрізняти добро і зло. Так і хочеться їй побажати: добра і щастя вам на довгі роки, бо вам ще тільки…

Недовго працювала в нашій школі Антоніна Дмитрівна Павлусенко, але залишила хороший спогад про себе, про свою працю. Розумна, розсудлива, вміє проаналізувати і оцінити свою роботу і роботу своїх колег. Я погоджуюсь з думкою Петра Дмитровича, що не важливо, чи працювала людина довго, головне – добре. А не багато-багато років, а слід десь губиться, і людина не проявила себе. Так про Антоніну Дмитрівну не скажеш. Розумна, розсудлива, вміє проаналізувати і оцінити свою роботу і роботу своїх вчителів-колег.

Про вчителів російської мови і літератури говоримо тільки добре слово, бо працювати їм завжди було дуже нелегко. Їх праця заслуговує високої оцінки, бо несуть вони знання про високу культуру, визначних письменників, яких знає весь світ і милується їх творами. Це майже всі люди працьовиті, добросовісні у відношенні до праці.
Ось запальна і енергійна Федорченко Надія Сергіївна. Прекрасно знає свій предмет, вміє його викласти учням. Уроки її різноманітні і цікаві за змістом. Учні із задоволенням слухають її уроки. Доброзичлива, щира у спілкуванні з колегами.

Багато зусиль прикладає, готуючись до кожного уроку, Любов Олексіївна Баран. Вона глибоко знає свій предмет, намагається викласти його учням. Завжди в пошуку. Болісно переживає невдачі, зразу ж шукає шляху для їх подолання. Вміє знайти привід, щоб примусити учнів послухати себе. В позакласній роботі завжди активна. Ніколи не рахується з часом. Цінує довір’я до себе.

Прагнула освоїти другу спеціальність Сарапіонова Любов Михайлівна, ніжна, вразлива, інтелігентна, безмежно закохана в працю вчителя. Її на випадкових питаннях не застанеш, завжди цілеспрямована, наполеглива у досягненні своєї мети.

Творчо працювали вчителі Клокова Галина Костянтинівна та Щуплєцова Ніна Дмитрівна. Все в них красиво виходило. Дуже переживали за невдачі, особливо Щуплєцова Ніна Дмитрівна, Цапар Марія Іванівна, Озьмінська Ольга Григорівна. Скільки зусиль прикладали вони, щоб все було добре, красиво, змістовно!

Багато цікавого і різноманітного можна розповісти про вчителів іноземної мови Кащишин Марію Василівну, Дубрівну Лідію Гаврилівну, Сарапіонову Любов Михайлівну, Мельничук Світлану Миколаївну, Шепетюк Людмилу Василівну, Сиротюк Олександру Михайлівну, Карвацьку Марію Олексіївну. Всі вони такі різні і такі однакові у досягненні мети. В щирості їх не відмовиш. Всі захоплені своєю працею, закохані в свій предмет. Їх зусиллями в школі обладнаний лінгафонний кабінет. Кабінет іноземної мови не мав собі рівних не тільки в районі, але й в області. До цієї справи найбільше зусиль приклали Мельничук Світлана Миколаївна, Кащишин Марія Василівна. Змістовними і продуманими були уроки Дубрівної Лідії Гаврилівни, Сиротюк Олександри Михайлівни, Шепетюк Людмили Василівни, Сарапіонової Любові Михайлівни.

Я сказала про них, що вони різні, і це правда. Ось пряма, відверта Лідія Гаврилівна. Не терпить неправди, нещирості, обману. Довго обдумує кожний свій крок, кожне слово. Учні шанують і поважають її.

Леся Михайлівна Сиротюк. Так просто про неї сказати важко. Це велична, красива, розумна людина. Під стать її зовнішньої краси є її краса внутрішня. Як уміє вона стерпіти навіть образу, і не перетворити себе до рівня людини, яка дозволила собі незаслужено сказати неправду. Я спостерігала її в такій ситуації і намагалась допомогти їй. А вона спокійно (тільки щоки почервоніли) дивилась на свого кривдника і у виразі її очей не було зла, а був жаль за ту людину, яка так низько впала в її очах.
Сільські вчителі, вони заслуговують найвищої пошани, найбільшої поваги. Це ви дно з поведінки чарівної Лесі Михайлівни. Просто хочеться сказати: даруй людям щастя і спілкування з тобою.

Мельничук Світлана Миколаївна прийшла в школу зовсім молодою дамою, яка не могла не полонити своєю красою, розумом. Такою вона і залишилася в моїй пам’яті на довгі роки.

Сарапіонова Любов Михайлівна – іншого складу людина. Зовні непримітна, але після спілкування з нею переконуєшся, що це людина високої культури, глибоких знань. Доброзичлива, щира у спілкуванні з людьми.

Емоційна, бурхлива за вдачею Шепетюк Людмила Василівна, але добросовісна і працелюбна, як учитель. Активна в праці, намагається дати учням глибокі знання, і її учні не підводили її. Багато з них стали продовжувачами її справи, стали вчителями іноземної мови.

Зовні спокійна і розважлива, Марія Василівна здається такою тільки на перший погляд. А насправді все її хвилює, до всього у неї є увага. Багато зусиль прикладає до покращення знань учнів. Людина добра, совісна, щедра.

Вчителі історії Ліуш Богдан Петрович, Курляк Ольга Павлівна,  Анур’єва Віра Олександрівна, Цюлюпа Богдана Петрівна. В їх праці багато цікавого, нового, навіть несподіваного для них. Але це працьовиті люди, добре знають програмовий матеріал. Вони добрі вчителі і добрі люди. Це видно з того, як спілкуються вони, як переборюють труднощі, яких, на жаль, на їх долю випало немало.

Богдан Петрович – несмілий, боязкий в своїх перших кроках на вчительській роботі, він досить сміливо і впевнено переборював труднощі.

Ольга Павлівна, навпаки, смілива, відверта, правдива у спілкуванні з дітьми. Цінить дружбу, вміє цінити людей. Старанна у виконанні доручень.

Віра Олександрівна Анур’єва – досвідчений і знаючий вчитель. Всю силу свою віддавала праці. Не було слова «не можу», а було слово «треба». За цим принципом вона і будувала свою роботу з дітьми.

Про Богдану Петрівну Цюлюпу не скажеш інших слів, як чесність, доброта, порядність. Така неспокійна, щира, відверта у всіх видах її діяльності! Радіє з маленького успіху, і розчаровується з найменшого неуспіху. Всім хоче зробити добре, намагається багато охопити своєю увагою. Правдива у спілкуванні з дітьми і дорослими. Обов’язкова у виконанні доручень. Хоч життєві негаразди не обминули її долі, але вона стійко переносить все. Не обізлилась, не підупала, а така порядна і добра!

Про більшість з учителів мистецтва, праці, спорту, військової підготовки я уже розповіла. Люди мистецтва і краси заслуговують більше уваги. І серед них Галина Василівна Важна. Мабуть, вона сама і не усвідомлює того, яка вона красива і талановита. А це дійсно так. Досить було подивитися, як вона проводить уроки малювання, як природно просто вона відкриває дітям світ краси, як пильно учні стежать за кожним її рухом. Про дисципліну на її уроках взагалі мова не йде, бо діти захоплені цікавим, новим для них.

Іншого складу вчитель малювання Домарецький Михайло Степанович. Він весь у собі. Це дуже здібний і вмілий спеціаліст свого предмету. Він ним захоплюється настільки, що забуває, що перед ним діти. А вони один урок, другий побачили, що вчитель їх не помічає, і втрачають інтерес до нього, і кожний починає займатись своєю справою. Але як у нього уже викінчена справа, то знову появляється цікавість. Взагалі, Михайло Степанович - людина дуже цікава, оригінальна, але доля його не зовсім така, якої він вартий. Залишився без батька і мама, як могла, дала йому освіту. Це добра і талановита людина.

Наскільки оригінальний вчитель музики і співів Коваль Ярослав Мирославович, можна судити по його безустанному бажанню вдосконалення своїх знань і вмінь. Як він шліфує кожну пісню, кожний такт! А якщо не вдається щось, то зупиняється, безсильно озираючись по боках. Мовляв, як же можна цього не розуміти? Йому й на думку не приходить, що легке для нього, здібного, талановитого, може бути недоступним для інших. Як і всі талановиті люди, буває розсіяним, неуважним. Бо в цей час він обдумує щось своє, яке ще не вималювалося у його уяві. Радіє, як дитина, при удачі та гірко переживає невдачу. Даремно його в цей час заспокоювати – не допоможе нічого. Працьовитий, господарник, даром часу не тратить.

Кропельницька Анастасія Дмитрівна – незмінний вчитель хімії. Зростала разом зі школою, удосконалювала свою майстерність, підвищувала свій науковий рівень. Її ніде більше не побачиш: як не в хімлабораторії, то у кабінеті. Вона завжди має якусь роботу. Учні завжди біля неї. Вона ніби їх і не помічає, а насправді пильно стежить. Закохана у свій предмет, що, на її думку, кращого, ніж хімія, немає. Доброзичлива, без зайвих претензій на свою значимість, вона насправді дуже оригінальна, мисляча людина. Працелюбна, щира, совісна.

Олександра Антонівна Атаманчук – вчителька біології. Школі дуже щастить на порядних людей. Одна з них Олександра Антонівна. Пильна, уважна до учнів. Знає свій предмет досконало, любить природу. У спілкуванні з дітьми щира, відверта. Критично відноситься до своїх дій, уміє цінити добро. Цьогорічний її ювілей ніяк не нагадує про її роки, бо вона така велична і мила, що мимохідь зачаруєшся нею. Здоров’я, злагоди, добра для Вас, Олександро Антонівно!

Досить тяжко перелічити всіх, хто працював на групах продовженого дня. Нелегка це робота, але така потрібна була батькам, бо багатьом з них нікуди було прилаштувати своїх дітей. Тут треба відзначити працюючих вихователями Пархуць Ганну Дмитрівну, Цюпашко Ганну Романівну, Басараб Богдану Михайлівну, Марцінковську Катерину Іллівну, Марундяк Ганну Герасимівну. Шану складаю цим людям, бо заслуговують на це. Тут пристосуватися не можна. Маленькі діти, які ще мали денний сон, а в групі спати ніде, от і відпочивають діти на свіжому повітрі зі своїми вихователями.

Як квочка з курчатами, так Ганна Дмитрівна Пархуць зі своїми дітками. Вона од них ні на крок, так і вони без неї. Мабуть, чи не найбільше часу пропрацювала вона на групі продовженого дня. І ніколи не чуєш від неї лихого слова, сварки. Вміє все вирішувати сама, бо розуміла дітей, а вони розуміли її.

Серед людей тихих, скромних, в якійсь мірі непомітних, є Богдана Михайлівна Басараб. Все тихенько і спокійно робить. Її поведінка така, щоб не привертати до себе зайвої уваги. А разом з тим це дуже обов’язкова людина і відповідальна.

Менше часу працювала вихователем групи продовженого дня Марцінковська Катерина Іллівна. Це молода освічена вчителька, вміє все зробити як треба. Вимоглива до учнів і до себе. Активна в позакласній роботі. За характером добра, контактна.

Марундяк Ганна Герасимівна менше попрацювала вихователем групи продовженого дня. Ця справа для неї не була новою, бо до приходу в школу працювала у дитячому садочку. Намагалася працювати якнайкраще.

Бібліотекарі Борейко Діна Степанівна, Гусар Віра Михайлівна, Богач Дарія Дмитрівна виконували в школі велику і потрібну роботу. З них усіх зіркою першої величини є неповторна красуня зовні і душею Дарія Дмитрівна Богач. Закінчила інститут культури, режисерський факультет. Вона стала для школи необхідною людиною. Все в неї є: і знання, і розум, і працелюбність, і доброта.

А ще є дуже потрібні для школи секретарі. На щастя, їх багато не було. Запам’яталася Татарин Катерина Михайлівна, дуже совісна і дисциплінована, працьовита.

А Степанія Степанівна Кутинська працює вже багато років секретарем. Для школи такий секретар – це знахідка. Я побачила в ній найкращі людські риси. Це тактовна, всерозуміюча людина. Багато разів натякала їй, що з неї могла бути прекрасна вчителька. Та вона скромно відмовчувалася. Що ж, у неї свої плани, проблеми. Але вона дуже добра людина, і це найвища оцінка.

Серед обслуговуючого персоналу медичні працівники займають не останнє місце. Це дуже потрібні люди. Залишили свій добрий слід Антоніна Петрівна і Любов Степанівна Васильєва.

А затишок і чистоту в школі нам створював технічний персонал на чолі з Марією Степанівною Фамуляк. Про них багато можна сказати доброго і подякувати за їх нелегку роботу».

Пущинська Надія Пилипівна. Людина, яка все своє життя присвятила школі. Людина, яка була щаслива від постійного спілкування з дітьми, вчителями, батьками. Людина, яка збагачувалась тим, що віддавала іншим.

Разом з колективом Надія Пилипівна зустріла і 40-річчя школи.

Померла 14 квітня 2006 року. Похоронена у місті Бурштині.